Виклик долі: трагічна історія військового лікаря Андрія Родіна

– Взагалі я не корінний українець, народився у Північному Казахстані, там і навчався. Приїхав сюди працювати, але, якщо чесно, думав затримаюсь на рік-два. Та Україна рідна для мене: проживаю у Коростені вже 33 роки, – розповідає в програмі «Виклик долі» на радіо Коростень ФМ 107.5 Андрій Борисович.

Андрій Родін один із перших лікарів, хто мобілізувався і пішов служити під час антитерористичної операції. Спочатку служив у Житомирському прикордонному загоні, був начальником медичного пункту прикордонної комендатури швидкого реагування. Хоч брати чоловіка не хотіли – вдалося мобілізуватися лише із третьої спроби, казали старий, на той момент йому було 50 років. Далі життєвий шлях довів Андрія Родіна до Маріуполя, де той прослужив ще 6 років до 2020-го, та це була більш адміністративна робота. Згодом перевівся назад до Житомира, щоб бути ближче до дому.

– Планував уже виходити на пенсію, та плани різко змінилися, коли у країні почалося повномасштабне вторгнення, – продовжує пан Андрій. – 23 лютого 2022 року ми з дружиною приїхали із відпочинку за кордоном. О 2-ій годині ночі розблокував свій телефон, це було у Бориспільському аеропорті, прийшло повідомлення від командира: «Негайно з’явитися в частину». Вже о 8-ій ранку я був у Житомирі, нас відразу відправили на кордон із Білоруссю, село Раївка. Там ми і зупинилися. 24 лютого зранку в 4:15 нас уже обстрілювали градами.

На питання чи змінив би лікар своє минуле: залишився на відпочинку ще бодай на два дні. Відповідь була коротка: «Ні».

– У квітні 2023 року, після виконання низки бойових завдань у Житомирській області, нас перевели на Схід у Харківську область. Уже третього травня ми мали перших поранених. Обстріли із артилерії. Постійні вибухи. Гармати, які скидали на нас із квадрокоптерів… – згадує ті страшні дні Андрій Родін.

Одного разу військовий лікар став свідком події, коли людина опиняється на грані життя і смерті. Біля одного із пунктів пропуску в Донецькій області неподалік Маріуполя прилетів снаряд, який попав у вантажівку, де помер військовий.

Зараз лікар уже не придатний до служби. 29 травня 2023 року через місяць після прибуття у Харківську область Андрій Родін втратив дві кінцівки.

– Я був у складі штурмової групи, у нас було бойове завдання: ми мали зайняти визначені позиції. Нам майже вдалося дійти до позицій, але зав’язався бій і з’явилися перші поранені, їм я ще встиг надати допомогу. Коли почався обстріл із артилерії, мінометів і безпілотників, нам потрібно було зайняти нові позиції, – каже Андрій Родін. – І саме при переході так сталося, що я наступив на міну. Того дня загинуло ще 5 наших хлопців, теж підірвалися на мінах.

Як саме все сталося, чоловік не пам’ятає.

«Мені здавалося, що йду по тій самій стежці, нас проводили провідники, але десь, мабуть, відступив у бік»

За словами Андрія Борисовича, сам вибух він не чув. Та коли прийшов до тями і відкрив очі, побачив, що лежить, а з двох кінцівок стирчать кістки. Права нога була десь ближче до обличчя, ліва теж відірвана. Скільки саме не прокидався, не пригадує, та на допомогу чекав близько трьох годин.

– Спочатку я доповів по рації, що поранений. Далі самостійно наклав турнікети і чекав, – ділиться своєю історією пан Андрій. – Біль я не відчував поки мене не почали нести на ношах. Тоді вже сильно кричав. Пощастило, що стабілізаційний пункт був недалеко, у 20 хвилинах їзди. Потім наркоз і операція, але я знав, що ноги не зберегти.

Наступні декілька днів лікар провів у Харкові, уже потім його перевезли у Київський госпіталь прикордонної служби, де той пробув кілька місяців. Наступним кроком була реабілітація у Львівській області у госпіталі для ветеранів – центр «Superhumans», потрапив він туди 23 серпня 2023 року.

– Я був позитивно налаштований, думав, зараз протези поставлять і буду ходити, – продовжує свою розповідь лікар. – Ноги зажили за декілька місяців. 1 вересня мені приміряли протези, а 10 числа я вже впевнено пішов десь на метрів десять точно. Звичайно, було боляче у суглобах, як-не-як навантаження. З того часу я почав потрошку ходити.

Медициною чоловік задоволений, каже все професійно було у кожному медичному пункті, де йому довелося побувати.

– Мене всі підтримували. Хоч як тяжко не було, у центрі я був такий не один. Бачив, що вони з кожним разом ходять все швидше і швидше. Не вірилось, що я теж так скоро зможу. Вже і я підтримую хлопців із такою ситуацією, як у мене, коли приїжджаю на корекцію у центр, – далі розповідає Андрій Борисович.

Зараз чоловік ходить самостійно від 6000 кроків щодня, завозить свою дружину на роботу на авто, відвідує колишніх колег і друзів у лікарні, вирощує виноград, полюбляє готувати.

«Коли мене тоді тягнули побратими, один із них кричав: Борисович, хто ж буде нам тепер борщ варити?!».

Наостанок лікар розповів, що позитивно ставиться до життя. І мрії про якнайшвидшу перемогу, бо шкода молодих хлопців, які зараз там. Іншого виходу ми не маємо, окрім того, щоб вірити і… перемогти.