Сьогодні, 12 липня 2024 року, виповнилося 100 років від дня народження видатного українського поета та журналіста Василя Юхимовича. З цієї нагоди у невеличкому селищі Сингаї Коростенського району біля його родинної хатини пройшла урочиста зустріч.
Твори Василя Лукича залишаються актуальними і сьогодні, а його творчість продовжує надихати і підносити дух нашої нації. Хто ж не чув та не знає ті славнозвісні рядки пісні «А льон цвіте», яку вважають народною? Ще у далекому 1971 році її написав саме Василь Юхимович, а музику – Іван Сльота. Рядки цієї пісні, що стали пророчими, сьогодні знаходять новий відгук у серцях українців.
АВТОР
Валерія БАРАНОВСЬКА
РУБРИКА
Актуально
ДАТА ПУБЛІКАЦІЇ
12 липня 2024 р.
«А льон цвіте синьо-синьо, а мати жде додому сина…»
Заступник міського голови Наталія Чижевська згадала ті часи, коли вона разом з іншими студентами збирала льон і співала пісню «А льон цвіте».
«Я входжу в те покоління, яке знає, як росте льон та як його збирати. Ми тоді вважали, що це пісня про минуле, про те, як була війна і мати чекала свого сина. Зараз вже розумію, що пісня ця була не про минуле, а пророча. Уже близько 130 воїнів з нашої громади полягли в полях і матері сьогодні дійсно чекають», – зауважила пані Наталія.
На зустрічі також багато згадували про життєвий шлях поета, його випробування під час Голодомору 1932-33 років та Другої світової війни, на яку Юхимович був мобілізований у 1941 році. Друкуватися Василь Лукич почав на шпальтах дивізійної газети, яка виходила при штабі 1-го Українського фронту.
Та все це не викорінило найголовніше – поезії із серця молодого поета. Майстер слова Василь Лукич подарував народові кілька десятків пісень, які лунають не лише на його Батьківщині, а й за її межами. До свого 50-річчя Юхимович вже мав чималий доробок – видав півтора десятка збірників, куди увійшли вірші, поеми, публіцистичні твори тощо.
Біля входу у музей-хатину присутні могли ознайомитися із творчістю письменника, адже працівники Коростенської центральної публічної бібліотеки зібрали поетичні збірки Василя Лукича на книжковій викладці «Співець неповторного Полісся».
«Ми родом з цієї землі і українського слова. Я мала честь бути лауреатом премії Василя Лукича – продовжувачем його думок, слова і любові до рідної землі. «А льон цвіте» сьогодні це теж актуально – актуальна перемога і надія. Віщують темні сили знову моїй країні злу біду. Прилинь до мене рідне слово, в тобі я сили віднайду. І стану мужньо на сторожі родинних батьківських святин, і нас ніхто не переможе, не подолає нас. Амінь», – звернулася до присутніх відома поетеса Галина Цепкова.
Василя Юхимовича знали і шанували як принципову і чесну людину з активною громадянською позицією. Письменник Віктор Васильчук згадує як вперше познайомився із митцем, коли ще був школярем. Дещо пізніше у Коростенському парку на дерев’яному помості зустрівся із земляками Миколою Сингаївським та Василем Лукичем, які читали там свої поезії, що прославляли рідний край. З того часу між письменниками зав’язалася справжня дружба і їхніх зустрічей побільшало.
«Василь Лукич був набагато доросліший від мене. Пам’ятаю, як одного разу він писав мені рекомендаційного листа до Спілки письменників: – «То як Василь міг би не рекомендувати Васильчука?! Урветься ж родинно-краянсько-земляцька нитка літературна. Та ще й тоді, коли рідна спілка старіє та сивіє, та мало не щотижня скидає скорботно шапки у жалобі над втратами – і видатними, й іншими…», – зазначив Васильчук.
Він розповів, що хатина, де 18 років тому вирішили створити музей, насправді, є значно старішою. Васильчук згадав, як одного разу пройшов повз будівлю і знайшов іконку з глечиком, з якого, на його думку, поїли молоком маленького Василька. Тоді чоловік і вирішив створити пам’ятний музей. У ньому, до речі, представлений портфель, в якому Юхимович носив свої книжки.
«Шкода, що 20 липня 2002 року Василь Лукич пішов із життя. Я пам’ятаю, як ми приїхали до Спілки письменників і цю пісню «А льон цвіте» співала студентка акапельно, але підхопили її всі. Гуморист Євген Дудар писав про Василя Лукича: – Я вдячний, що ви не забуваєте про тих людей, які були справді окрасою краю і України, які чимало зробили для українського слова та душі. Василь Лукич – це всесвітній поет, який цінував, любив не тільки слово, а й рідний край», – зауважив Васильчук.
Цього дня всі згадували про творчість Юхимовича. Підростаюче покоління селищ Грозине та Сингаї зачитали його поезії, а після прослуховування пісні «А льон цвіте», яку підспівували всі голоси, гостей запросили відвідати і сам музей-садибу, аби поринути у ті, ще дореволюційні часи.
Головний спеціаліст відділу культури і туризму Ірина Пасічник-Прокопенко повідомила, що у планах є відновлення екскурсій до музею, які не проводилися останні три роки.
«Цей культурно-туристичний об’єкт є надзвичайно цікавим. Адже у такі старовинні обійстя часто хочуть завітати гості, аби відчути те минуле, яким жили наші пращури 100 років тому. Будувалася хатина із дубу та сосни, підлога будинку земляна і покрита глиною. Завдячуючи можливостям побувати у таких садибах, можна розвивати і популяризувати своє культурне надбання. Я впевнена в успіхах нашого, можливо, майбутнього проєкту», – підкреслила пані Ірина.
