7 листопада вчителі, учні, випускники Коростенського міського ліцею №12 та запрошені гості зібралися на честь того, хто не раз і не десять, а значно більше стояв на шкільній сцені і дарував свій талант – талант співака та ведучого, приємної і креативної людини, вчителя та прикладу для молоді, – Олександра Борисовича Галицького.
АВТОР
Іванна ГУРСЬКА
РУБРИКА
Актуально
ДАТА ПУБЛІКАЦІЇ
13 листопада 2025 р.
Кожен, хто мав честь знати Олександра, протягом цього важкого року – року його пам’яті – на всіх інформаційних майданчиках залишав лише позитивні відгуки, бо інакше і бути не могло, адже людина ніколи не йде назавжди, якщо про неї пам’ятають.
Вечір під назвою «А ми б зорю назвали Олександр» став не тільки вшануванням пам’яті загиблого Героя, а й бажанням поділитися спогадами про нього та висловити вдячність рідним за все, що він зробив і для нас, і для України у ці непрості часи випробувань. А мама Олександра Борисовича Антоніна Францівна, сестра Людмила та дружина Надія натомість поділилися своїми згадками про сина, брата та чоловіка – людину, яка яскраво жила і так рано закінчила свій земний вік. Присутні вкотре пересвідчилися, наскільки позитивною людиною був Олександр Борисович, якого поважали й любили всі, – за щирість, дружелюбність, доброту та справжній патріотизм. «Це була людина дії та вчинків, людина великого серця», – відгукувалась про Олександра Галицького начальник відділу освіти Алла Краснокутська.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення рашистів, Олександр Борисович не залишився осторонь – зробив те, чого вчив своїх учнів: став на захист рідної країни. Його шлях – це історія мужності, вірності і любові, що сильніша за страх. Тому в залі звучали численні авторські пісні Олександра, які вже стали відомими серед багатьох коростенців. Колеги вчителя, Олександр Вербило, Андрій Каленський та Вікторія Марченко, хвилювали серця присутніх відомими піснями про віру та надію у важкі для країни часи, а учні, Володимир Хлань, Богдан Бех, Анастасія Василенко, емоційно нагадали всім у залі про справжнього Вчителя та Воїна, який назавжди у їхній пам’яті. Немовби зупиняли час численні фотографії в Альбомі пам’яті, створеному у школі для рідних Олександра, та на демонстраційних стендах, з яких знову і знову до всіх усміхався наш Борисович, як його називали у ліцеї.
Учні, колеги, родичі та друзі Олександра не просто ділилися спогадами – вони згадували його щиру усмішку, надійні поради, життєву мудрість та цікаві гумористичні розповіді. Діти декламували його улюблені вірші, вокальна група вчителів співала патріотичні пісні. Кожна історія, кожен спомин створювали відчуття, що Олександр Борисович поруч, що його уроки тривають навіть зараз, після його смерті:
Скільки нас за століття вибито!
Та ми є! Та ми є, попри все!
На землі чи на небі – вистоїм!
З нами Бог, а інакше як?!
Ворог топче по нашому цвітові –
Та не стре нас з землі ніяк!
Пам’ять про Олександра Галицького – це світло, яке ніколи не згасне для тих, хто його знав. І поки звучить дзвінок у ліцеї, поки діти знову сідають за парти, доти живе пам’ять про Вчителя, який умів надихати серця.
